Після відступу більшовиків, у Глиняни повернулись поляки, точніше їхні установи, і відновили окупаційний режим; реквізували збіжжя й худобу, запровадили знову картки на переміл зерна для рільників, картки на харчі і т. п. Вояки, які служили в Українській Армії, повер­тались додому ночами, не наважуючись сидіти у своїх батьків або жінок, щоб не накликати і на рідних лиха. Тоді, пригадйю, ровернулися з України сотник Степан Дичок, поручник Дорко Тимняк, поручник Василь Грицай, четар Ярослав Головчак (УСС), четар Володимир Скібінський, десятник Михайло Біганський, десятник Теодор Савчак, Юліян Галан, залізничний урядовець Сава Буцманюк та багато більше, прізвищ яких не па­м'ятаю, їхні родини мусіли повідомляти про поворотців у магістраті, щоб одержати харчовий приділ. Поліція про всіх присутніх у місті знала, однак нікого насправді не переслідувала. Розшукували лише поручника Воло­димира Ґалана, який як артилерист за українсько-поль-ської війни наробив полякам значної шкоди.

По повороті, також уночі, Володимира Ґалана, його батько прийшов до мене і просив видати такий документ, з яким син зміг би виїхати за кордон. Наражуючись на неприємності, я виставив такий документ. Володимир Ґалан виїхав до Чехії, де здобув вищу освіту, а потім виеміґрував до Америки.

Безпосередньо після виставлення довідки Володими­рові Ґаланові, староста звільнив мене з посту комісара міста, призначивши на моє місце Яна Домбровського, згодом посла до сойму. За мною залишилось дальше управління майном християнської громади, що я і ви­конував впродовж чотирьох років.

Новопризначєний комісар Глинян, Ян Домбровський, виявився людиною хитрою, скритою і підступною. До українців дуже підлещувавсь і вдавав, що обороняє нас перед польською владою. Менше свідомі українці вірили його нещирій мові, і так минали тижні й місяці.

Поляки господарювали, як у себе в хаті... Хоча дер­жави Антанти тоді ще не визнали Галичини за Поль­щею, польський уряд оголосив вибори до сойму і сенату в днях 5-7 листопада 1922 р. Український провід поста­новив збойкотувати ті «вибори». За вказівками проводу пішли і Глиняни. Польська влада думала терором при­мусити українців голосувати, і наказала заарештувати визначніших громадян. У Глинянах забрали 17 осіб і відіслали в Перемишляни. Там відокремили трьох - д-ра Рибака, Дорка Тимняка та Івана Скібінського; їх відправили до в'язниці в Тернополі, а решту – до суду в Бережанах. Після «виборів» усіх було звільнено.

З того часу польська влада почала переслідувати укра­їнців за культурно-освітній рух. На які-небудь сходини, аматорські вистави або концерти треба було дозволу від староства. Видаючи  дозвіл, староство попереджало, щоб не співати  «Ще не вмерла Україна»», чого ніколи не дотримувались, бо публіка спонтанно співала національний гімн, і щоразу за це організатори імпрез мусіли платити по кілька десяток золотих кари.

Польська влада, як і польське населення, відносились до українців з погордою, як до меншевартісних грома­дян, натомість москвофілів фаворизували. Серед україн­ців постало підпілля, до якого належали також деякі глинянські борці за волю. Почалися підпали стирт збіж­жя, належного фільваркам, напади і грабунки на пошто­ві уряди, убивства польських поліцаїв і т. п. Поліція за­арештовувала невинних осіб по всій Галичині. В'язниці були переповнені винними і невинними українцями. По­ліція била невинних людей; суди без певних доказів провини засуджували українців на довгі літа тюрми, на все життя, а також; і на смерть.

Глинянські підпільники так уміло маскувались, що не викликали жодного підозріння, і тому нікого тут не арештували, крім Юліяна Заблоцького та мого сина - Володимира Хамулу, гімназиста, яких поляки схопили у Львові.

У 1927 р. відбулись у Глинянах громадські вибори, на основі тодішнього виборчого закону, з тим, що додано «четверте коло», в якім мали право голосу особи, замешкалі в Глинянах впродовж півроку, які не платили жодних податків. До таких належало все шумовиння, яке йшло на руку урядові. Виборці мали вибрати 48 радних, замість 36. До виборчого комітету ввійшли 2 по­ляки, 2 жиди, 2 українці і 2 москвофіли.

В дні виборів зголошено чотири виборчі списки-листи: українську, польську, жидівську і москвофільську. Москвофіли, вдаючись до різних виборчих трюків, хо­тіли повалити українців, поляки й жиди в тому їм до­помагали. Виборча комісія чинила українцям труднощі при голосуванні, одначе, на мій рішучий протест, швид­ко припинили дальші зловживання. Українці здобули 12 мандатів, не давши москвофілам ні одного. Поляки даремно старались намовити українців, щоб відступили 5 мандатів москвофілам. Загальний вислід виборів був такий: поляки — 20 радних, жиди — 16, українці — 12, себто разом 48 радних.

Однак, дотеперішній престиж українців у місті дуже підупав. Управа християнської громади закупила для поляків дім на середмісті, де примістились їхні товариства: «Сокул», «Гвязда», «Стшелєц», «Кулко рольніче» і т. п. (Тут збиралося всяке шумовиння і звідти маніфестувало «польськість» українського міста Глинян.

Не дивлячись на переслідування з боку поляків, укра­їнці все таки вперто і послідовно ішли вперед. Батьки посилали дітей до середніх шкіл, а потім і закордон, у вищі школи. Закінчивши такі вищі школи абсольвенти повертались додому і, не діставши праці в польському уряді, включалися в українське приватне життя, закла­дали власні або кооперативні підприємства, доми, чи­тальні і т. д. Такий поступовий рух і розвиток українців не був на руку полякам, тому вони вдались до, мабуть, середньовічної форми репресій - до «пацифікації» сві­домішого населення. Щоправда, в самих Глинянах паци­фікації не було, натомість «пацифікували» майже у всіх довколишніх селах. Усе нагадувало поведінку татарської орди в часах нападів татар на Україну. Відділ польської кінноти наскакував на село, загороджував усі вихідні дороги і стежки, а решта «господарювала» в читальні «Просв^;ти», де били до крови членів, так що деяких до­водилось відвозити в лікарню. Бібліотеку читальні дерли й палили, обладнання ламали і нищили. Зруйну­вавши читальню, банда сунула до кооперативи, била продавця, харчі скидали на купу і обливали гасом. Були випадки, коли в приватних помешканнях зривали під­логи і нищили хатні меблі. Завдавши такої руйнації селу, поляки відходили, погрожуючи, що ще прийдуть. Під такою загрозою і терором українці в Польщі жили аж до 1939 року.

Коли німці розпочали війну у вересні 1939 р., поляки остаточно згубили голову і з ненавистю накидались на українців, обвинувачуючи їх у сприянні німцям. Військо і адміністраційна влада вважали українців за зрадників. Багато невинних осіб заарештовували й відсилали до Берези Картузької. Лихо не оминуло і Глинян: заареш­тували Юліяна Заблоцького - директора Українбанку, і мого сина, студента техніки в Ґданську, Євгена Хамулу; обох відвезли до в'язниці в Тарнополі. За кілька день пролетіли чутки, що совєтська армія перейшла річку Збруч і маршує на Західну Україну та Західну Білорусь. Наступило загальне замішання, і ніхто не знав, що діється. Суд евакуювався, інші установи вичі­кували незнаного кінця. Поляки твердили, що совєти йдуть на поміч полякам - проти німців, не знаючи про умову Ріббентропа з Молотовим, на основі якої Польщу поділено між комуністами і фашистами - між Москвою і Берліном.

В короткому періоді часу, по евакуації польської влади, але ще перед приходом більшовиків, деякі мешканці Глинян гуртувались довкола д-ра Володимира Крілика, місцевого лікаря, який був відомим комуністом і, мож­ливо, знав про пляни совєтського уряду. Він організував делегацію, котра мала вітати хлібом і сіллю більшо­виків. У другій половині вересня 1939 р. малий відділ совєтської кінноти в'їхав чвалом у місто, не звертаючи уваги на чекаючу делеґацію, і в центрі міста відразу ж скликано мітинґ. Російською мовою почав виголошувати пеани про «визволення» з-під польського ярма, якийсь політрук. Тим часом вернулась делегація, і д-р Крілик перебив доповідача, голосно закричавши: «Тут немає русскіх, тут українці, прошу говорити по-українськи!» Політрук замовк, і зачав інший - білоруською мовою. Д-р Крілик вдруге закричав: «По-українськи !» - і вся юрба закричала хором: «По-українськи! По-українськи» Той «прелеґент» також перестав говорити, вояки зро­били кілька пострілів угору і народ розбігся. Політруки перейшли до польського дому і там продовжували мі­тинґ; на якому «вибрали» голову сільради, мого довго­літнього працівника Дорка Шурка.

Однак, «господарювання» більшовиків, які вже по­чали вивози на Сибір, не тривало довго. Німеччина на­пала на Совєтський Союз, і швидко прийшли нові «визволителі».