Після відходу станційної команди - у Глиняни ввійшло польське військо. Відразу ж місцеве шумовиння кинулось грабувати українських мешканців, але наш рішучий спротив припинив ті грабунки.

Другого дня приїхав староста з Перемишлян. Він при­значив комісаром міста римо-католицького сотрудника о. Михайла Зарембу. Однак, римо-кат. консисторія не дозволила о. Зарембі працювати на пості громадського комісара, а що в місті не знайшлось відповідного поляка, то староста доручив мені виконувати обов'язки комісара громади. Як дотеперішній урядовець магістрату, я не хотів відмовлятись, тим більше, що мав надію стати в пригоді українській громаді.

Староство відразу ж наказало запровадити в уряді польську мову в слові й письмі... (До того часу від непам'ятних часів урядовою мовою була в нас тільки українська). Запровадили польські книги тощо.

Швидко поляки_заіцкавились життям і працею, української молоді, почали за нею слідкувати. Щодня приходили обіжники відносно культурно-освітньої праці української молоді. Приїжджали польські кореспонден­ти і випитували про настрої глинянців. Того всього я  не міг стерпіти, і попрохав звільнення з того посту. Як при­чину звільнення подав, що я, як українець, не буду кривити душею, і інформацій польському урядові та його агентам про життя українців давати не можу. Ста­роста визнав за мною слушність і пообіцяв незабаром звільнити. Такою розв'язкою я був задоволений і всі обіжники відносно українського населення, як і прина­гідних польських репортерів, відсилав до о. Заремби, а сам зайнявсь виключно господарськими справами. їх було дуже багато. Всі реквізиції, започатковані австрій­ською владою, тривали й далі, а приділ зерна для селян, на харчування й на засів, був далі дуже низький. Що­правда, послаб контроль млину і селяни могли крадь­кома більше змолоти, аби лише мали дозвіл.

Культурно-освітнє життя в місті цілковито занепало: старші пішли з військом на Україну, а молодші (сту­денти) взялись виключно за науку. В місті було глухо і сумно. Та згодом до аптеки прийшов, як помічник, маґістер Михайло Швидкий, глинянський уродженець. Він трохи розбурхав нашу молодь, зорганізувавши аматор­ський гурток, що дав кілька аматорських вистав. До­зволу на вистави добився сам М. Швидкий.

Поляки спочатку не виявляли ненависті до українців, тому багатьом з нас здавалось, що настає більш нормаль­ніший час і що наш народ зможе далі працювати й розвиватись.

Влітку 1920 р. раптом поширилась вістка, що більшовики перейшли з боєм Збруч і просуваються на захід. Одні вірили, інші ні, але в місті запанував неспокій. Щораз то частіше було чути постріли, аж стало ясно, що польські війська таки відступають. У місті настав переполох. Суд, поліція і староство евакуювались. Міщани облягали магістрат,  домагаючися дозволів  на переміл збіжжя (доти можна було молоти тільки за дозволом староства і то в дуже обмеженій кількості). Щоб «бути критим», я скликав прибічну раду. На ній постановили, що через відсутність староства нема кому видавати карток на переміл збіжжя, а людиі військо потребують хліба, -  тому видавати  дозволи міщанам на переміл збіжжя в довільній кількості; власники млина одержали дозвіл молоти кожному, хто привезе збіжжя. Протокол підписали всі присутні.

Минуло два-три дні, аж вночі надранок збудив мене сильний грюкіт у двері. Заледве я встиг відчинити, як у дім увірвались три польські вояки. Вигукнувши, чи я бурмістр, - один з них хотів мене пробити багнетом, але другий, що стояв побіч, своїм тілом відхилив кара­біна так, що багнет застряв у стіні. Перестрашена дру­жина почала їх просити, і врешті-решт вояки повели мене до свого коменданта. Молодий поручник зміряв мене хижим поглядом і спитав: «Ти намавял хлопу в жеби не далі хлеба польскему жолнєжові?» ... Я запе­речив і покликавсь на протокол, в якому, між ін., за­кликалось жителів, щоб приготували хліб для війська. Комендант поставив мене під варту. Швидко по тому прийшов вояк, який привів урядовця з книгою ухвал, і той прочитав записану ухвалу. Почувши текст, поруч­ник звернувся до мене і сказав: «Єстесь пан вольни; та ухвала вратовала пану жицє».

Я повертавсь додому змучений, знервований, і вирі­шив більше до магістрату не повертатись, хоч би був покараний. На дверях повісив велику записку з єдиним словом «Чахотка» (туберкульоз), сподіваючись, що це мене врятує від «урядування» для чужої влади.

Доки це все сталось - польські війська подались геть із Глинян під натиском більшовицької армії.