|
про Глиняни
[4]
статті та події про Глиняни
|
Інші [4] |
Історія міста
[17]
Історія Глинян: історичні факти та події
|
Головна » Статті » Історія міста |
1941 року, коли німці розпочали війну з совєтами і швидко зайняли Глиняни, я сам повернувся додому з німецької зони Польщі, бо дружина померла у Ліцманштадті (Лодзі). На моїй фабриці «господарили» колишні мої працівники Дорко Шурко та Іван Яцишин. Я звернувсь до німецької влади і дістав право керувати фабрикою, з винагородою в 500 нім. марок місячно. Справу звороту коштів на власність відклали нові окупанти на пізніше. Фабрика фактично, не працювала; готові вироби купували німці, повертаючись із позицій. Управління підприємством я передав синові Володимирові, а сам осівся на своєму хуторі, за три кілометри від фабрики. У місті в той час бурмістром був Зенон Туз, війтом збірної громади Олесь Ґалан; у станиці поліції служили українці, хто був комендантом - не пам'ятаю. Начальником суду був Степан Дичок, нотарем Степан Сахно. Була заснована промислова школа, директором якої призначили Володимира Гаврилюка. 4-клясна народна школа працювала як звичайно, не було в ній тільки жидівських дітей. Підприємства провадили: пивоварню - І. Вовк, мішаний склеп - Андрій Оленський; склеп мали Стефанія Туз і Андрій Шульга, із шкірою, горілкою, цигарками та ін. товарами, призначеними для рільників за здані контингенти збіжжя для німецького війська. Жиди, які не встигли утекти з советськими військами, сиділи по своїх хатах. Поблизу Глинян, у селі Куровичі, на фільварку закватирувались ґестапівці і звідти рядили глинянськими жидами. Вони створили «Юденрат» із семи жидів, на чолі з Ароном Гохберґом. Юденрат був відповідальним за всіх жидів і за виконання наказів Ґестапа, яке перш за все хотіло награбувати дорогоцінностей і дорогих речей, як футра і т. п. Майже щоранку приїжджали 3-4 ґестапівці і жадали дати їм стільки-то золота. Юденрат кидався поміж жидів і постачав вимагану кількість, надіючись, що вже задовольнив ворога. Іншого дня приїхали ґестапівці і забрали 25 людей до праці на шляху. Але увечорі вернулись із праці менше чим половина. На запит Юденрату, де решта, - довідались, що їх убили ґестапівці. Чорна розпука огорнула жидів. Знову приїздили з ґестапа й вимагали стільки і стільки золота, брилянтів... Юденрат не зміг уже того добра зібрати й повідомив про це ґестапівців. Ті кинули голову Юденрату на стіл і били його палицями аж до непритомности. Потім били другого, і так всіх семеро натерпілись; забрали 20 осіб до роботи і пішли, попередивши, що завтра прийдуть і даний вранці наказ мусить бути виконаний. Жиди радились, плакали, вкінці таки зібрали бажаний викуп. Другого дня ґестапо забрало той нужденний викуп, а при тому й кільканадцятьох робітників, з яких знову половина не повернулась додому. Розповідав мій син Володимир, що одного разу заїхав, у справах, пов'язаних із фабрикою, до ґестапо в Куровичах, і бачив, як шеф через відчинене вікно з машинового кріса стріляв жидів, приведених на роботу. Ск:льки їх впало трупом, того не бачив, бо не мав серця приглядатись до тієї нелюдської оргії. Стріляючи, «герренфольківський» садист промовляв, що коли не вбє кількох жидів то йому не смакує сніданок... І отак чи не кожного дня приїжджали ґестапівці до Глинян, жадали свіжого викупу, а якщо жиди не мали що більше давати, били членів Юденрату, починаючи від голови Арона Гохберґа. У місті був також уряд праці («Арбайтсамт»), на чолі з М. Мандельбавмом, румунським жидом, якого німці толерували. Його завданням було виловлювати українців і відсилати до праці в Німеччині, а також постачати жидівських робітників до «ліґеншафтів» у Розворянах і Задвір'ї. Він обіцяв і мені приділити робітників-жидів, якщо того зажадаю. За порозумінням з ним, прибули до мене 20 жидів і просились прийняти їх на працю. Я робітників не потребував, бо мав фахових робітників, але задля людяности прийняв їх і давав кожному півлітри молока, одну восьму частину чималого господарського хліба та по 20 пфенігів (центів) за годину праці. Таку ставку за годину праці для жидів визначив німецький уряд. Мої жидівські робітники були щасливими і вдячними за шматок хліба і півкварти молока; гроші ж їх не цікавили. Під осінь 1941 року ґестапо наказало всіх ще живих, пограбованих і вимучених, жидів перетранспортувати до міста Бузька. Як відбувався той «транспорт», не знаю, бо не ходив дивитись на ту трагедію. Життя українців проходило більш-менш
нормально. У неділі народ був навіть веселий. Ми ще мали якусь надію на свою
державу. Коли ж під Сталінградом німецька армія зазнала поразки, і в нас сталися
зміни. Доти
не було в Глинянах чи в околиці німецького війська, ні поліції, лише від часу до
часу приїздив поліцист до української станиці поліції. Тепер приїздили і квартирували в місті чималі
військові частини. Затримавсь у Глинянах і невеликий відділ війська, з яких
10 вояків (молодих студентів). Вони познайомились
із нашими студентами і вечорами
сходилися на розмови. Раз приймали наші
німців, а другим разом - німці наших. Однак, українська молодь, а радше підпільники, зайняли вороже становище супроти німців, і, де могли, вчиняли
саботажі. Так у Глинянах хтось убив
німецького вояка. Після цього випадку
малі німецькі відділи, які повертались із фронту, переходили через місто із
відбезпеченою зброєю в руках. Джерело: http://М.Хамула: Спогади українського промисловця – організатора килимарства в Західній Україні, "Глиняни місто моїх килимів" | |
Категорія: Історія міста | Додав: hlynyany (20.07.2009) | |
Переглядів: 1613 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |